Василь Юрійович Дем’янчук – заступник голови Закарпатської обласної ради VІІІ скликання.
Свій трудовий шлях розпочав лікарем-стоматологом Закарпатського виробничого вертолітного об’єднання смт Дубове, що на Тячівщині. Згодом обирався на посаду сільського голови Вільховецько-Лазівської сільради. У 2014 році був призначений на посаду першого заступника голови Тячівської районної державної адміністрації, а через рік – став її очільником.
Був депутатом Тячівської районної ради V скликання та депутатом обласної ради VIІ скликання.
Обраний депутатом Закарпатської обласної ради VІIІ скликання від Закарпатської територіальної організації Політичної партії «Європейська Солідарність». Входив до складу постійних комісій обласної ради з питань агропромислового комплексу, розвитку села та земельного устрою, з питань екології та використання природних ресурсів, охорони здоров’я.
У листопаді 2021 року обраний заступником голови обласної ради. Разом з дружиною Оленою виховують чотирьох дітей: двох синів і двох дочок.
– Висилю Юрійовичу, за фахом – ви лікар, як так трапилося, що стали на політичну стежку? У родині є хтось у цій сфері?
– Мої батьки прості робітники, але у нашій сім’ї завжди цікавилися політикою. Обговорювали різні процеси та зміни у державі. Батько був прихильником національної ідеї, він навчив нас любити свою Батьківщину усім серцем, ставитися бережно до рідної мови та традицій. Коли радянщина відходила у забуття, і розпочинався рух за здобуття Україною незалежності, моя родина підтримувала цю ідею і прагнула, щоб це сталося якнайшвидше. Тому я цікавився політикою, яку я розглядаю насамперед як інструмент для покращення життя громад.
Серйозно почав захоплюватися політикою під час навчання у Львівському медичному університеті. Це період, коли відбувалися вагомі історичні події: розвал союзу і становлення незалежної держави України. Львів – колиска усіх цих буремних подій, тут усе починалося. Ми студенти-медики, не вагаючись, стали учасниками першої української революції новітнього часу – Революції на граніті у жовтні 1990 року. Ми були надзвичайно щасливі, що наші дії мали результат: тоді студентський протест домігся виконання висунутих його учасниками вимог.
– Така діяльність, як правило забирає багато часу, як сім’я ставиться до цього?
– Моя дружина і діти завжди підтримують мене в усіх моїх починаннях. Вони із розумінням ставляться до того, що мені доводиться багато часу приділяти роботі та вирішенню суспільних проблем. Буду відвертим, бувало, що хотілося завершити таку діяльність і просто займатися професією та більше часу приділяти родині.
– Ви цілеспрямована людина?
– Я живу за принципом – у житті завжди має бути ціль, і до неї треба йти впевнено. Цьому вчу і своїх дітей.
– Напевно, як і кожен батько, Ви мрієте бачити своїх дітей успішними.
– Як мої батьки вчили мене, так і я стараюся прищепити своїм дітям любов до своєї країни за християнськими принципами, докладати максимум зусиль для її розвитку, бути патріотами, жити і трудитися у рідному краї, допомагати ближньому… Та із власних спостережень роблю такий висновок – любов до рідної землі закладається ще на генетичному рівні. Важливо виховувати у підростаючого покоління повагу до історії держави, її мови. Переконаний, що тільки так матимемо успішну країну, а відтак – будемо у процвітаючій, європейській країні – успішні і щасливі люди. Це життєвий алгоритм. Також без сильної економіки не буде міцної держави, адже сьогодні потужна армія потребує сильної економічної й безпекової складових! Тому кожен громадянин на своєму місці має робити усе від нього залежне, щоб розбудовувати економіку. Це пріоритет мого життя.
– Василю Юрійовичу, ваші діти також обрали медичні професії.
– Так, уся моя родина – медики. Старший син – лікар-стоматолог, доньки здобули лікарські спеціальності на медичному факультеті, а молодший син, який зараз ще школяр, теж у майбутньому бачить себе у медичній сфері. Вони самі визначалися із таким вибором і я радію цьому. Хоча це мабуть найскладніша, відчайдушна й найбільш відповідальна професія, та для мене люди у білих халатах – це як супергерої, вони допомагають іншим, рятують людські життя. Це професія глибоко гуманна і високого покликання.
– Ваше бачення розвитку фахової медичної освіти в області. Ви, відповідно до своїх функціональних обов’язків як заступник голови Закарпатської обласної ради, опікуєтеся й медичними коледжами краю.
– Найперше – тут треба викорінити корупцію, так само як із усіх сфер нашого життя. Проаналізувавши ситуацію у цих закладах, можу стверджувати – там, де керівник закладу бореться із таким ганебним явищем – заклад розвивається і є бажаючі у ньому здобувати освіту. Саме через такі випадки втрачається імідж коледжів, діти не мають бажання отримувати тут професію, через що знижується інтелектуальний потенціал. Наразі обласною радою, як засновником, оголошено конкурси для зайняття посад керівників фахових медичних коледжів області. Ми робимо усе можливе, щоб конкурси були максимально прозорими і педагогічні та студентські колективи могли вибрати собі керівника, якого вважають достойним цієї посади.
– Від початку війни Ви активно займаєтеся волонтерством і доброчинністю. Навколо себе згуртували великий фронт меценатів та допомагаєте нашим воїнам морально і матеріально. Розкажіть про це.
– Волонтерством серйозно займаюся із 2014 року, відколи російські загарбники розпочали проти нас війну на Сході країни. На той час, будучи сільським головою, я почав організовувати перші гуманітарні вантажі. Тоді наша громада своїми силами придбала для закарпатських легіонерів – 128-ї бригади першу машину, яку я разом із своїми колегами передали військовим у Дебальцево. Відтоді на різних чиновницьких посадах я організовував і відправляв гуманітарну допомогу у зону бойових дій як для військових, так і для цивільного населення. Відтак ми допомагали відновлювати зруйновані окупантами дитячі садки, школи, лікарні. Підтримували громади у Красногорівці, Бахмуті… Багато чого вдалося тоді зробити, та, на жаль, нині бачимо як катастрофічно усе руйнується, випалюється земля, знищуються цілі населені пункти.
– Чи відрізняється волонтерство тоді і зараз?
– Узагалі цей рух не припинявся усі 8 років. Зараз ситуація набагато складніша. Якщо ми тоді їхали і чітко усвідомлювали, де безпечно, то зараз ніхто не гарантує, що кудись не прилетить смертоносна ракета.
– Чи було Закарпаття готове до такої кількості переселенців та до вирішення питань, пов’язаних із їх перебуванням у нашому краї?
– Відверто – ні. Але обласній владі вдалося впоратися із такими викликами, незважаючи на гостроту і чутливість до такої ситуації, адже люди, які залишалися тут на проживання чи проїжджали через нашу територію, потребували посиленої уваги…
Загалом помилкою є те, що ми недооцінювали ризики повномасштабного вторгнення росії. У медиків є таке висловлювання: хворобу легше попередити, ніж лікувати… До війни також потрібно було готуватися та вживати запобіжних заходів…
– Чому саме «Європейська Солідарність»?
– Я на початках був прихильником «Народного Руху України», членом громадської організації «Наша Україна», бо завжди мав правоцентристські погляди: за національну ідею, за мову. Після Помаранчевої Революції, ми вірили і сподівалися на позитивні і довгоочікувані зміни: Україна стане членом Європейського Союзу, НАТО. Після такого піднесення – наступило глибоке розчарування. Стало зрозуміло, що політики високого рангу можуть бути не такі «ідеальні», як ми собі їх уявляли. Відтоді жодного політика я не ідеалізую.
Принципи і постулати Європейської Солідарності – зараз зрозумілі кожному. Армія, мова, віра – фундамент державності.
Зараз суспільство переконалося, що держава без сильної армії не може існувати. І я це розумів завжди, ще коли відмовилися від атомної зброї, повіддавали крилаті ракети, авіацію. Переконаний – єдиний запобіжник збереження нашої держави – це членство у НАТО. Нині очевидні наслідки того, що ми не вступили до Євроатлантичного Альянсу і свою армію послабили.
Мова – це один із невід’ємних атрибутів державності, душа нашого працьовитого народу. Не розумію тих, хто зараз, у період війни, розмовляє мовою окупанта, мовляв, «как мне удобно, так і разговаріваю». Доводиться часом дохідливо пояснювати різницю. І так треба будо діяти з перших років незалежності, а не толерантно ставитися до тих, хто живе в Україні, і не бажає розмовляти українською. Я вважаю, що в принципі дуже мало зроблено для розвитку української мови. Праві, правоцентристські та націоналістичні партії періодично порушували «мовне» питання, та у результаті – цього було замало для захисту рідної мови та її процвітання.
Щодо віри: кажуть, що після 24 лютого в Україні не залишилося атеїстів. Віра підтримує нас усіх: і воїнів, і цивільних. Люди об’єднуються у духовні спільноти, щоб не обірвався молитовний ланцюжок за Мир. Нині час для гуртування заради Перемоги. Та наголошую, що кожна людина має право відвідувати ту церкву, до якої прагне душа, проте в Україні мають бути українські церви. І тільки так.
– В облраді Ви ініціювали створення депутатської групи «Міжфракційне депутатське об’єднання «За духовність, моральність та
християнський шлях розвитку Закарпатської області».
– Нинішні події свідчать про те, наскільки є важливим, щоб суспільство духовно розвивалося, плекало сімейні цінності, а у підростаючого покоління – панували високі моральні засади. Наша депутатська група працює над підготовкою та втілення рішень, спрямованих на християнський шлях розвитку регіону, пропагування моральності, духовності та здорового способу життя, захист сімейних цінностей, запобігання поширенню негативних явищ у суспільстві.
– Ви працювали на різних посадах у місцевому самоврядуванні та виконавчої влади. Де було найскладніше?
– Складно було розпочинати роботу у Вільховецько-Лазівській сільській раді. Це період становлення демократії та розвитку громад. Коли я прийшов у сільраду, сама будівля була непридатна для роботи: без тепла і світла. Довелося самому братися до виробничих справ: був і за столяра, і за електрика… Подібна ситуація була і у дитячому садочку: непрацююча система опалення, діти гуртувалися в одній кімнаті. Тут також довелося відновлювати все: від котла до труб, реставрувати і ремонтувати будівлю. Благо, тодішнє районне керівництво хоч особливо і не допомагало, але й не заперечувало у розвитку місцевих ініціатив. Попри те, що на той час державних надходжень не було, казначейство майже не працювало, нам вдалося зробити багато: відремонтували амбулаторію, у сільській школі за моїм проєктом облаштували внутрішні вбиральні, на території села встановили меморіал памʼяті загиблим односельцям… Найбільшим досягненням, на мою думку, є те, що у той період Вільхівці-Лази стало одним із перших сіл, де за кошти громади будували і ремонтували дороги!
– Вільховецька сільська територіальна громада стала однією із перших у Закарпатті, яка об’єдналася в ОТГ.
– Будучи тоді головою райдержадміністрації, я зробив усе можливе для цього обʼєднання: від підготовки документів – до перемовин із людьми. Згодом усі переконалися у перевагах такого рішення: у громаду почали надходити кошти, за які ми мали змогу реалізовувати власні ініціативи розвитку території.
– І насамкінець: до наших реалій.
– Надпотужно працювати сьогодні – кожен на своєму фронті, щоб розвивалася наша область, наша країна. Заради Великої Перемоги, щоб у мирний стрій повернулися наші воїни, колеги-депутати Денис Ман, Федір Шандор, Василь Якубець, і щоб кожна дитина пригорнулася до свого батька-фронтовика, а мама перестала хвилюватися за сина/доньку, що захищають свободу і незалежність країни. А всі ми дякували Богу та молилися за вільну європейську Україну.
Розмовляла Катерина Бізіля
